Податковими перевірками вже нікого не здивуєш. Усі звикли до цього, і бізнес і суди і власне сам податковий орган. І начебто вже досить тривалий час діє Податковий кодекс України, і давно склалася судова практика, принаймні по більшості питань, що виникають під час розгляду податкових спорів, але контролюючий орган, не зважаючи на положення Цивільного кодексу України, Податкового кодексу України, а також ігноруючи судову практику, продовжує наполегливо застосовуючи податкові наслідки для платника податків на підставі визнання правочинів нікчемними.
Чим обґрунтовує свою позицію контролюючий орган? Здебільшого, висновок податкового органу ґрунтується на тому, що господарські операції не спрямовані на настання реальних правових наслідків, а тому відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України є нікчемними і не створюють юридичних наслідків.
Чи правомірна така думка контролюючого органу, і яка позиція з цього питання у Верховного Суду?
По-перше згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК України – нікчемним є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом. Частина 1 ст. 215 ЦК України відсилаючи до положень ст. 203 ЦК України визначає перелік вимог, недодержання яких тягне за собою визнання правочину недійсним, а саме:
- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;
- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до п.п. 20.1.30. п 20.1. ст. 20 Податкового кодексу України, податковий орган наділений правом: «звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов’язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами;»
Таким чином, нікчемність правочину може бути встановлена лише законом, і право на визнання правочинів нікчемними податковому органу не надано жодним нормативним актом.
Стосовно визнання податковим органом правочинів нікчемними, Верховний Суд зазначив (справа №2а-3925/12/2170): «Отже, підстави нікчемності правочину встановлюються законом, а встановлення актом перевірки нікчемності правочину знаходиться за межами компетенції податкового органу, не належить до функції контролю дотримання платниками податків податкового законодавства. … За наявності відповідних обставин предметом розгляду та дослідження є податкові наслідки вчинення відповідних дій без урахування наявності цивільно-правового договору та реальність господарських операцій, як підстава виникнення права на формування платником податку своїх даних податкового обліку.».
В цьому ж рішенні, Верховний Суд звернув увагу на те, що «…наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів. Якщо господарська операція фактично не відбулася, то первинні документи, складені платником податку та його контрагентом на підтвердження такої операції, не відповідають дійсності.»
Окрім того, Верховний Суд нагадав податковому органу про існування презумпції правомірності рішень платника податків, яка закріплена в п.п. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України, і відзначив, що за умови подання платником податків усіх належним чином оформлених документів, передбачених податковим законодавством, дані податкового обліку вважаються сформованими платником податків правомірно (обґрунтовано).
Одночасно Верховний Суд констатував, що в разі подання податковим органом доказів того, що платник податків сформував свої податкові показники на підставі документів які не відповідають дійсності, то платник податків має спростовувати ці докази. І за відсутності документів, які спростовують докази податкового органу, суд має визнавати що підставами формування платником податків даних податкового обліку здійснено за наслідками фіктивних господарських операцій.
Таким чином, Верховний Суд сформував позицію, що податковий орган не має право визнавати правочини нікчемними. Застосування податкових наслідків може відбуватися лише наявності фіктивних правочинів, тобто правочинів недійсність яких може бути встановлена тільки судом.
По суті суд зазначив, що контролюючий орган не позбавлений можливості довести в установленому порядку факт невідповідності задекларованих наслідків господарської операції платника податків у податковому обліку фактичним обставинам за умови доведення факту, що відомості, які містяться в таких документах, є недостовірними.
Як бачимо, при застосуванні податковим органом, будь-яких санкцій або здійснення донарахування певних податків за результатами перевірок, в яких обґрунтуванням виступає нікчемність правочинів, є досить позитивна та ефективна судова практика, яка дозволяє захистити свої права.
Проте, звертаємо увагу на те, що захист прав може бути ефективним, тільки в тому разі, коли є усі належним чином оформлені документи, які передбачені податковим законодавством що підтверджують фактичний рух активів.
Порядок відновлення порушених прав пов’язаних із оподаткуванням є досить специфічним та потребує знань і досвіду в багатьох сферах права, а тому Finance Business Service радить звертатися за допомогою вирішення цих питань до професіоналів.