З усіма плюсами та мінусами судової реформи, що сталася в Україні, правова спільнота та бізнес, все ж таки покладали певні надії на новий Верховний Суд та його орієнтованість на верховенство права, а також врахування ним практики Європейського суду з прав людини при розгляді справ і формуванні правових позицій.
Такі сподівання були не безпідставними, адже стаття 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що «
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини» (аналогічні позиції містять і інші процесуальні кодекси).
Частиною 1 статті 36 Закону України
«Про судоустрій і статус суддів» визначено: «Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом».
Ні для кого не секрет, що вже багато років нескінченно суперечливими є позиції судів відносно застосування податкових наслідків у тому випадку, коли у справі з’являлися вироки суду (або лише пояснення директора) про визнання фіктивною діяльність певного контрагента (стаття 205 ККУ).
В даному випадку найчастіше суперечності виникали між Вищим адміністративним судом, який ставав на сторону платника податків, та Верховним Судом України, який без встановлення вини покладав на платника податків певні обов’язки чи позбавляв його певних прав. Останній сформував наступну позицію:
«Статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний із легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку».
На наше переконання, ця позиція є хибною, принаймні, в рамках чинного законодавства України. І на це неодноразово наголошував Європейський суд із прав людини.
Як мінімум, суддям відомо про Рішення ЄСПЛ – «“Булвес” АД проти Болгарії» від 22.01.2009 р. (заява № 3991/03), де суд визначив наступну позицію:
«
Якщо одержувач товарів, що поставляються, є особою зі статусом платника податків, яка не знала і не могла знати про те, що операція, яка розглядається, пов’язана з шахрайством зі сторони продавця (ст. 17 Шостої Директиви Ради 77/388/ЄЕС від 17 травня 1977 р. про гармонізацію законодавства країн-членів ЄС в частині податків з обороту), загальна система податку на додану вартість – єдина база нарахування, з урахуванням змін, внесених Директивою Ради ЄС 95/7/ЄС від 10 квітня 1995 р., –
повинна трактуватися як така, що виключає норму національного права, у відповідності з якою той факт, що операція з продажу вважається недійсною – в силу положень цивільного права, відповідно до якого така операція визнається нікчемною як така, що суперечить громадському порядку і здійснена на протиправних началах зі сторони продавця, – призводить до того, що платник втрачає право на податковий кредит. У даному контексті неважливо, чи є операція недійсною в силу шахрайського ухилення від сплати ПДВ чи будь-якого іншого шахрайства. (п. 32).
На превеликий жаль, Верховний Суд послідовно та необґрунтовано продовжив сумнівну практику Верховного Суду України в податкових справах, у яких за наявності вироку суду відносно посадової особи контрагента за статтею 205 КК України на платника податків покладався тягар відповідальності щодо сплати податку на додану вартість або зменшення його від’ємного значення (
Постанова Верховного Суду від 16.01.2018 року, справа 2а-7075/12/2670, К/9901/1478/18).
Дуже дивним є те, що Верховний Суд, починаючи свою судову практику, не обґрунтовує свою позицію з точки зору верховенства права, не враховує практику Європейського суду з прав людини, а в якості обґрунтування своєї позиції лише посилається на практику Верховного Суду України, ще за 2015 рік. Це могло б бути зрозумілим, якщо б на таку практику посилалися суди нижчих інстанцій. Але коли до такого вдається Верховний Суд, виникають певні питання.
Як мінімум, зазначене свідчить про те, що Верховний Суд, ймовірно, не дуже переймався розглядом справи та не прагнув сформувати дійсно правову позицію, яка б забезпечила сталість та єдність судової практики.
Великим питанням залишається і те, в якій саме частині процесуального законодавства України Верховний Суд знайшов такий порядок і спосіб обґрунтування своєї позиції як посилання на практику Верховного Суду України. (?!!) Тут слід відзначити, що і практика Верховного Суду України з цього питання мала дуже сумнівне правове обґрунтування, тому посилання на неї в рішеннях Верховного Суду, викликало неабияке здивування правової спільноти.
Не викликає питань, що дана категорія справ містить виключну правову проблему. Адже подібні справи непоодинокі, це цілий «пласт» справ і, як показує практика, правозастосування з цього питання (незважаючи на правову позицію ВСУ) є достатньо неоднаковим. А це, у свою чергу, обумовлює необхідність формування єдиної правозастосовчої практики (для чого саме і було створено Верховний Суд).
На превеликий жаль, колегія суддів Касаційного адміністративного суду не звернула на це увагу та не скористалася правом передачі справи на розгляд об’єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, як це передбачено статтею 346 КАСУ.
Тобто на сьогодні ситуація з цього питання, на превеликий жаль, залишилася незмінною.
Проте ми і надалі будемо стежити за практикою Верховного Суду та висвітлювати правові позиції, що ним формуються.
