Відомо, що процесуальні кодекси України містять положення, які встановлюють право сторін судового провадження (а в деяких випадках і інших осіб) на оскарження тих чи інших судових рішень. В більшості випадків процесуальні кодекси містять конкретний перелік судових рішень, які підлягають апеляційному оскарженню. Проте вони також містять і положення про обмеження права на апеляційне оскарження ряду судових рішень. Іншими словами, не всі судові рішення підлягають безпосередньому апеляційному оскарженню (ст. 392 КПК, ст. 293 ЦПК, ст. 185 КАСУ, ст. 106 ГПК).
Стаття 8 Конституції України передбачає, що «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».
Відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України, однією із основних засад судочинства було «забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом».
У зв’язку з цим положення процесуальних кодексів щодо обмеження права на оскарження певних судових рішень певною мірою відповідали вимогам Конституції України. Але наявність таких обмежень викликало чималі питання та дискусії щодо відповідності їх правовим висновкам Європейського суду з прав людини.
Порівняно нещодавно Законом України № 1401-VIII від 02.06.2016 року було внесено зміни до статті 129 Конституції України, і відтепер п. 8 ч. 2 цієї статті визначає таку засаду судочинства: «забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення».
Тобто із зазначеної норми було вилучено можливість обмежувати законом апеляційне оскарження. Слід зазначити, що такий підхід є більш наближеним до правових позицій Європейського суду з прав людини та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У Рішенні Європейського суду з прав людини від 21.02.1975 року по справі Голдер (Golder) проти Сполученого Королівства було закріплено важливе правило, а саме: ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає невід’ємне право на доступ до суду. В даному випадку Суд звернув увагу на наступне: якби стаття 6 Конвенції не захищала право на те, що справа буде розглядатися, то така норма була б неефективною та взагалі позбавленою сенсу.
А відтак статтею 6 Конвенції закріплено право особи на справедливий суд, що передбачає право на розгляд її справи. У свою чергу, право на розгляд справи означає:
– право на звернення до суду;
– право на те, що справу буде розглянуто й вирішено судом.
При цьому особі має бути забезпечено можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Необхідність отримання дозволів на звернення до суду, у свою чергу, є порушенням права на доступ до суду. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя.
За таких обставин норми процесуальних кодексів, що обмежують право на апеляційне оскарження судових рішень, по своїй суті суперечать п. 8 ч. 2 ст. статті 129 Конституції України.
А тому при оскарженні рішень суду, які самостійно не оскаржуються в апеляційному порядку (відповідно до положень процесуальних кодексів), на нашу думку, доцільно посилатися на вказану вище норму Конституції України як на норму прямої дії.
